Як говорити про пам’ять з дітьми, щоб це не перетворилося з часом на “хвилину для галочки”?

Разом з усією країною щоранку о 9:00 для вшанування пам’яті загиблих українців зупиняються на Хвилину мовчання й школярі. Зазвичай це відбувається під час уроку, а після цього в коридорах та класних кімнатах звучить гімн. Але чи достатньо цього ритуалу для розуміння важливості процесу вшанування пам’яті? Про це ми запитали в активістів з ГО “Вшануй”, педагогів та самих школярів.

У цій статті буде про таке: 

• Для чого потрібні “дорожні карти” практики вшанування.
• Навіщо питати у дітей, які форми пам’ятання для них близькі.
• Як почуваються рідні загиблих під час недоречних драматизацій на шкільних заходах.
• Чи потрібно долучати до практик вшанування молодших дітей.
• Як школярі бачать те, що відбувається під час Хвилини мовчання у їхніх закладах.

Над впровадженням треба працювати

Хвилина мовчання, як щоденний ритуал пошани та пам’яті, начебто не вимагає окремого пояснення – люди зупиняються, щоб подякувати тим, хто віддав своє життя у цій війні. Але щоб до вшанування доєднувалися широкі кола суспільства, формуючи символічне почуття об’єднання та залученості, потрібні певні механізми. Таку “дорожню карту” для громад розробила ГО “Вшануй” спільно з Міністерством розвитку громад та територій України.

Це тематичний довідник, в якому прописана покрокова інструкція для органів місцевого самоврядування з впровадження хвилини мовчання. Також запропоновані готові алгоритми, які кожна громада може втілити у себе. Наприклад, як зупиняти транспорт на Хвилину пам’яті, що говорити чи показувати назовні, оголошуючи її.

Наталя Некипіла – одна з засновниць “Вшануй” і дружина загиблого військового. Її син – школяр, тому вона детально занурилася у питання організації Хвилини пам’яті та взагалі процесу вшанування у навчальних закладах. І зараз ГО готує опитування для школярів кількох закладів: про те, яким вони бачать ритуали подяки та вшанування.

“Син ходить до школи, де колись вчився його батько. Тому у мене, так би мовити, особистий інтерес. І я свого часу подала ідею розробити такі рекомендації для школи у співпраці з Міністерством освіти. Ми прагнемо зробити так, щоб процес вшанування був ближчим до дітей, а не в такому вигляді, як зараз це відбувається в більшості випадків: коли вчителі розповідають дітям, як їм треба вшановувати, як пам’ятати, – каже пані Наталя. – Тому питатимемо у самих дітей: як вони бачать, як би вони хотіли, щоб це відбувалось у школі, щоб було для них близьким, а не нав’язливим”.

Для того, щоб питання були максимально коректними та зрозумілими дітям різного віку, їх розробляє спеціальна фокус-група, у яку входять психологи та вчителі. Отримавши зворотній зв’язок від дітей і на основі досвіду політики культури пам’яті в інших країнах, “Вшануй” планує надати рекомендації та приклади для вчителів, як вони можуть говорити із дітьми різного віку про вшанування пам’яті загиблих у школі.

“Це не тільки про хвилину мовчання, це загалом про заходи вшанування. Ми хочемо зібрати різні успішні практики, які вже існують, щоб вчителі могли комунікувати про ці варіанти з дітьми. Наприклад, зараз у школах можна побачити й дошки пам’яті, цілі стіни з портретами загиблих учнів. Але чи відбувається з цими просторами взаємодія: наприклад, чи можна принести та покласти щось особисте: шеврон, якесь фото, жетон? – пояснює пані Наталя. – Важливо, щоб взаємодія була усвідомлена дітьми, була для них зрозуміла, близька. Мій син щодня проходить повз фото свого батька… І, думаю, таких дітей зараз в Україні багато”.

Контекст та доречність 

Рекомендації для вчителів надають більше контексту, щоб вони могли з чогось обирати. Тобто, розповісти учням, що десь, наприклад, висадили дерева на Алеї пам’яті, а десь розвісили жетони загиблих на дерева у дворі школи. Щоб разом з учнями обрати формат пам’яті, який був би прийнятний для всіх.

“Бо інколи, попри старання вчителів, виходить не дуже добре. Це природно, у нас війна, непересічний досвід, коли ми маємо відрефлексовувати втрати, які є щодня, – каже пані Наталя. – Але коли до школи запрошують рідних загиблих воїнів, садять у перші ряди актового залу і починаються вірші з надривом під відповідний музичний супровід… Коли року ще не було, як загинув мій чоловік, я це сприймала як натискання на больові точки. Чого не треба робити. Хай це буде сказано просто, чесно, без музики, без спеціальної якоїсь підготовки, віршів, рушників, цього всього. Це має бути щиро і максимально наближене до наших сьогоднішніх дітей. Дорослі мають давати розуміння дітям, що це світла пам’ять. Не туга, не горе, чорне і безпросвітне, без оцієї зайвої драматургії”.

Рекомендації, на думку активістки, можуть бути помічні педагогічному колективу, коли йдеться про дискусії за участю рідних загиблих щодо форм вшанування. Бо це дуже тригерне питання, і часто школа витримує неабиякий тиск з боку рідних загиблих героїв, коли кожна родина прагне особливої уваги та пам’яті. Але намалювати стінопис на шкільній стіні на честь одного з загиблих, і не зробити це на честь інших – неправильна позиція. Або, наприклад, перетворити весь фасад школи в меморіальну дошку. А наявність рекомендацій може стати певним дороговказом у веденні дискусій і досягненні компромісів.

“Наша головна мета – зробити процес вшанування зрозумілим та прийнятним для дітей, таким, що їм відгукується, – категорично каже пані Наталя. – Діти насправді вже настільки звикли, що часто вони спиняють дорослих, нагадуючи про Хвилину мовчання. І навчили дітей, що це норма, саме у школі. Варіантів проведення цього ритуалу небагато, але у початковій школі, наприклад, дітям не обов’язково стояти. Вони можуть просто взятися за руки в коло, їм можна запропонувати намалювати у цю хвилину свої відчуття або написати слово вдячності, або кого вони згадують”.

Для молодших – окремий підхід 

Дискусії, чи потрібно взагалі залучати дітей до такої непростої теми, періодично виникають у суспільстві. Є люди, які вважають, що саме вшанування пам’яті, а не обстріли, тривоги та вибухи, лякають дітей. І молодшим краще взагалі не пояснювати, що відбувається.